Легенда про місто Кам’янця-Подільського

Населений пункт:
Кам'янець-Подільський
Школа:
ХОЦНТТУМ філія м. Кам'янця-Подільського
Піб:
Боднар Сергій Олександрович
picture

В часи забуті і далекі, 

Коли цвірінькали лелеки,

А півні неслися, мов кури, – 

Були мужі, неначе мури:

Міцні, здорові, мов бики,

Що м`яли кожному боки.

А жони в них – тендітні пані,

З колиски в молоці купані,

Були, мов в полі квіточки,

і працьовиті, як бджілки.

Дітей приводили у світ,

Щоб не зачахнув родовід

Постійно прали пелюшки,

Штани, сорочки, рушники,

Борщі з галушками варили,

В свята горілочку гонили,

Щоб вдома їхні милі пили

Та грошей з дому не носили.

У ті часи жила вдова,

Синів у неї було два,

Обидва хлопці працьовиті,

В роботі дужі, башковиті,

Усе в руках кипить, горить,

Та щастя осторонь летить.

Де не поселяться – кругом

Біда зустріне їх з кийком:

То повінь хату наче змиє,

То буря поле все пориє,

А то нагряне саранча,

Рік не побачиш колача.

Багато сліз вдова пролила,

Все Богородицю молила,

Аби дала синам притулок,

Від різних бід їм порятунок.

Три роки ніц не говорила,

Постійно плакала, молила,

І от, якось, це був світанок,

Сон до вдови прийшов під ранок,

(Хоча вона всю ніч проспала,

А вранці кури годувала,

Так і заснула на порозі…)   

Лиш чує, трави при дорозі,

Шепочуть з вітром про своє,

Десь поряд кіт рудий снує,

Пташки щебечуть, джміль гуде,

До двору мати Божа йде.

Вдова одразу пригадала,

Що мати їй про сни казала:

“Буває, Бог, чи його мати 

У сон наш можуть завітати,

То не поклони треба бити,

А найдорожче в них просити.”

Згадавши, скрикнула стара,

Мовчання тріснула гора:

“- Будь милосердна, Божа мати,

Притулок дітям можеш дати?”

Предвічна Діва це почула,

Пораду мудру їй шепнула:

“- Послухай – но, цієї ночі,

Нехай сини заплющать очі,

І тиша сон їм принесе,

Запам`ятають хай усе…”

Уперше за роки останні,

Вдова синам: “Мої кохані,

Така на те вже Божа воля – 

Сон, що присниться, – ваша доля,

А я молитимуся далі, 

Щоб ви не бачили печалі.”

Ще тільки сонечко сідало,

Роботи вже в братів не стало,

Вже час до дому повертати,

Прийшла пора відпочивати.

Лягли в солому і поснули,

А вітри віщі сни надули.

І сниться їм – стіна розтала,

Не розвалилась, а пропала,

Натомість дід стоїть старий

В сорочці, босий, – як живий!

Чуприна, наче хмарка біла,

Ще й борода вся посивіла,

Обличчя чисте, світлом сяє, 

Та вітер за спиною грає.

І мовить старець кілька слів,

До сонних вдовиних синів:

– “Лиш сонце з`явиться на сході – 

Вам лук ваш стане у пригоді,

Сідлайте коней і рушайте,

Та долю власну зустрічайте.

Вам провідник дорогу вкаже,

І де селитися покаже.”

Сказавши, зник нічний старий,

Лиш чути, вітер віє злий.

Брати прокинулись, помились,

В дорогу мовчки спорядились,

На коней сіли, понеслись,

А сонце вже прямує в вись.

І раптом – бачать, що олень,

Біжить,. стрибає через пень,

Рогами гілочки ламає,

Копитом землю вириває,

Такий великий і прудкий,

Не наче цар він лісовий.

Брати забули враз про сон,

Їх коні, наче в унісон,

Оленя хочуть наздогнати,

Брати почали полювати,

А він усе біжить вперед,

Добіг до річки, в очерет,

Стрибнув, неначе розчинився,

І поміж круч десь загубився.

Ріка стрімка,. прозора, чиста,

Уся в порогах, норовиста.

Наказу коні не чекали,

Також у річку пострибали,

Перепливли на інший бік,

Не вкоротавши собі вік,

Високу скелю підкорили,

І ледве хлопців не зкубили.

І знову олень тут з`явився,

На тому ж місці залишився,

Упав від влучних стріл братів,

Втекти від долі не зумів.

Брати оленя розділили,

Вогонь на скелі розпалили,

Спекли печеню, всмак поїли,

А потім все вже розгледіли:

Високий острів зі скалою,

Та ще й оточений рікою,

Брати одразу пригадали,

Що місце це їм дарували,

А олень – то був посланець,

І шлях вказав їм навпростець.

Сини вдови тут оселились,

Жінок привезли, одружились,

Ще нові люди надійшли,

І тут притулок теж знайшли.

Оселі скрізь побудували,

І місто Кам`янцем назвали.

Не легко людям тут жилося,

За гріх платити довелося…

Брати, що оленя убили, – 

Господню кару заслужили.

Тому донині ще усюди,

У місті тім говорять люди:

“Навколо Кам`янця – вода,

А у середині – біда”

Як наше місто розрослося,

То довподоби всім здалося,

Поляки,. турки нападали,

Місцевість нашу обдирали,

Шляхи торгові пролягли,

Для всіх привабливі були,

Раз турки Кам`янець розбили,

І рідний край наш полонили,

Старі всі мури поламали,

Нових іще не будували.

Надумали їх мурувати,

Такі міцні,щоб зруйнувати,

У світі сили не знайшлося,

Якби сховатись довелося,

Отож, по селах всіх кругом,

Зганяли турки батогом,

Людей в окрузі найсильніших,

Здорових, дужих, найміцніших,

На будівництво мурів тих,

Конструкцій, дуже не простих,

Коли хрещений люд зібрали,

Його в кайдани закували,

Міцні та легкі водночас,

Всім ломів видали запас,

На три частини поділили,

І до роботи приступили.

Одні каміння скель рубають,

А інші їх дрібніш ламабють,

Останні – стіни вже виводять,

Потрохи всі фортецю зводять,

Тим будівництвом керував,

Також невільник,  хист він мав.

Палаци зводити чудові,

Фортеці, ратуші казкові,

Лиш кладку твержі почали –

Слова від нього надійшли:

“Брати, послухайте сюди,

Не для турецької орди, – 

Ми зводим мури величаві,

Повірте, християнській славі,

Хрести, прошу, усі зніміть,

Та під каміння покладіть,

Ще покладемо з гілочок,

Хрести з трави та галузок,

Лишень закінчимо будову,

Як турка вишнурують знову,”

І стали діло всі робити,

Христи з трави та гілля вити,

І жоден з них не османився,

До ворога не заарканився,

Всім людом господа благали,

Щоб мури швидше виростали,

Щоб турків геть взяла несчиста,

Від них фортеця стала чиста.

Потрохи твержа все зростає,

І приступу з боків немає,

Могутня виросла й міцна,

Фортеця грізна, кам`яна.

Ридван нечисті спорядили,

І за султаном відрядили.

З усіх місцевих табунів,

Взяли всіх білих скакунів,

І двадцять пар позапрягали,

До сходу сонця поскакали,

До палацу османського хана,

В хороми самого султана.

Назавтра прибув він до міста,

Щоб глянуть, з якого це тіста,

І що тут таке збудували,

Для нього смиренні васали,.

Лиш глянула пика велика, –

Одразу вкусила язика,

– Як же таке змурували?

Де стільки майстрів набрали?

– Навчив цьому Бог нас турецький,

Хоч  був увесь люд кам`янецький,

Майстри мури мурували,

Хрести усі поскидали,

Так більше їх не знайшли,

Фортецю таку возвели,

І радів султан хрещеним,

Як чорт гріхом непрощеним,

Оглянув всі вежі, підвали,

На коні обскакав всі вали,

Вгомонився і слугам сказав:

– А й справді, сам Бог мурував!

Обдарую йому на славу,

Майстрів за велику справу,

Щоб злиднів до смерті не знали,

І ситі життя зустрічали.

Наказав він майстрів полічити,

І стільки ж торбинок пошити,

Червінцями їх набити,

Та люду за працю вручити,

Як сонце за обрій сідає,

До сну султана схиляє,

Де там відпочивати,

Думки не дають йому спати,

Як стануть багатшими ці злидарі,

Звтра ж поїдуть у інші краї,

До інших царів прийдуть,

І мури такі ж возведуть,

Фортеці великі могутні,

Міцні, кам`яні, неприступні,

Довго думками блукав,

Нарешті слугу погукав,

Розповів, чому сон не йде,

Слуга заспокоїв, раду знайде.

– Не журися великий султане,

До нас вранці чаклун пристане,.

Коли місто Кам`нець брали,.

Ті чари нам допомагали,

Він під містком, де вирує,

До цих пір живе й чаклує.

І тут вихор ураз закрутився,

З нього відьимар, з`явився,

Злякався і сам султан,

Як представ перед ним бусурман,

Віддавши поклон головою,

Попросив він казан з водою,

– перед тим, як гроші давати,

мусиш таке пам`ятати:

Нехай завтра турецькі мула,

Водою торкнеться чола,

Кожного з цих майстрів,

Що працею мури звів,

Упевнено можу сказати,

Не будуть вони мкрувати,

Сазав щось чаклун над котлом,

Вода піднялася стовпом,

Вихори скрізь закрутились,

Дерева міцні надломились,

Відьмар один вихор впіймав,

Три рази в безмежність літав,

Тоді одразу тихо стало,

І вихор й стовп, усе пропало.

Відразу втішився султан,

Наповніть золотом казан,

І відьмареві піднесіть,

Куди накаже відвезіть.

Чаклун з тих слів лиш засміявся,

Об землю три рази вдарявся,

З дідка зробився когутом,

Раз вдарив сам себе крилом,

Казан червінців осідлав,

І зник з собою їх забрав, 

Ще сонця промені не грали,

Як будівничих знов зібрали,

Турецьких ковалів прислали,

Щоб ті кайдани розкували,

Султан червінці дарував,

А мула плями малював,

Лиш турчин голови торкався,

Сліпим той майстер залишався,

Незрячі, темні всі пішли,

Ті, шо фортецю возвели,

Але майстра пророцтво збулося,

За роки віки не забулося,

Турки тут не прижилися,

Наче камені з гір скотилися,

Тому таке диво сталося,

Що все на хрестах будувалося,

Донині мури величаві,

Стоять в християнській славі!

інші міфи
та легенди

Array ( [post_type] => post [category] => 53 [posts_per_page] => 5 [orderby] => rand [order] => ASC )

Тарнорудський візерунок

Легенда, яка має  давній початок, але не має кінця… В одному селі, що мало назву Ріпна жив чоловік Андрій з родиною. Важко йому жилося, бо...

Легенда про походження назви села Міцівці

Було це давно, багато століть назад. Проживали на берегах річки Студениця (в ті часи вона була набагато більшою, ніж зараз) мирні і працьовиті люди. Займалися...

Легенда про заснування Кам’янця-Подільського

Коли великий литовський князь Ольгерд та його племінники, брати Коріатовичі, перемогли трьох татарських ханів і визволили наш край, повернувся Ольгерд у свою столицю, а 4 племінники вирішили...

Легенда про Томаша — народного месника

В одному старому та дуже мальовничому селі на вбочі Ушицького каньйону розташоване цілюще джерело,  яке величається  «Томашева криничка». А було це в далекі часи. Розповідають,...