Дрогобич – у ньому вся сіль

Населений пункт:
Дрогобич
Школа:
Ліцей №2 Дрогобицької міської ради Львівської області
Піб:
Чайківська Ольга Федорівна
picture

Колись, ще за сивої давнини, у місці, де серед лісу виринає гора Тептюж, існувало княже поселення Бич. Було воно справжньою фортецею – добре укріплене, із високими валами й дерев’яним частоколом, оточене глибоченними ровами з водою. Жоден ворог не наважувався наблизитись до міста. 

Не до снаги було захопити  княже місто і половцям, які прийшли на землі руські. Міцним виявився Бич – встояв під облогою ординців. Але знищив поселення хитрий підступ половецького хана. Пообіцяли вороги піти, коли отримають данину – по одному голубу та горобцю від кожного двору. Здивувались люди такій умові, але заплатили викуп. Відступили половці, та тільки тієї ж ночі повернулося птаство у свої двори із прив’язаними до лап тліючими губками. Тут і вороги поспіли на пожарище, руйнуючи та грабуючи те, що вціліло.

Коли ж забралися половці геть, стали люди шукати нове місце для життя, адже згорів Бич  дотла. Вабила їх до себе місцина помежи двох річок, Тисменниці і Побука, біля ставка із солоною водою. Осівши, заснували тут нове поселення – другий Бич, яке згодом стали називати так, як нині – Дрогобич.

Не знали ще містяни, який скарб здобули на новому місці, поки не почали шукати джерела питної води. Скільки криниць тут не копали – а всюди вода була солоною. Аж тоді зрозуміли, що заволоділи «білим золотом» – так у нас віддавна називають природну сіль.

Так розпочався соляний промисел у давньому Дрогобичі. Зваричі – ті хто варили сіль, витягяли із криниць сировицю – соляний розсіл і випарювали його у величезних залізних панвах на вогні, допоки рідина не зникала, а у панвах залишалося сяюче «біле золото». Ще вологу сіль набивали для сушіння у дерев’яні конічні топки, які служили для перевезення солі та були її своєрідною мірою. Саме такі топки солі вже багато століть прикрашають герб міста. 

Спершу варили сіль для власних потреб, а за короткий час розійшлася слава про дрогобицьку сіль по всій Русі. Приїжджали по сіль возами чумаки з Галичини, Волині,Закарпаття, Холмщини, Наддніпрянщини. Не минало жодне частування київських князів без  білої солі на столі. Коли ж через князівські міжусобиці було припинено довіз солі, то не було її по всій землі руській – згадується у літописах.

Пролягав через Дрогобич Великий Соляний Шлях, яким возили сіль купці з Італії, Угорщини та інших європейських держав. 

Так постала Дрогобицька солеварня – перше і найстаріше підприємство України і Східної Європи, постійно діюче від 1390 року до сьогодні, де сіль народжується майже за автентичною технологією. Тут досі горять величезні печі на дровах, на панвах парує розсіл, який надходить з розсолезбірників, сучасні зваричі вручну вибирають сіль із панв для подальшого  сушіння. 

Завдяки «білому золоту» місто росло і розвивалось,  багатіло. Кажуть, чотири століття тому, саме на сіль виміняли містяни  дерев’яну церкву із села Надієво на Івано-Франківщині. Розібрану на бруси, привезли її на волах до міста. З неї і почали будувати храм Святого Юри, відомий нині по всьому світу своєю унікальною архітектурою, а ще тим – що зібраний без жодного цвяха. 

Постала Святоюрська церква на горбочку, неподалік солеварні. Звідти рукою подати до ще однієї давньої дрогобицької церковці – Вождвиження Чесного Хреста. Коли поглянути на серце міста з висоти пташиного лету, то можна побачити, як Святоюрський і Воздвиженський храми з одного боку і дві соляні копальні – «жупи» з іншого боку  – утворюють символічний хрест – знак вічності і сили

У цьому криється велика таємниця «білого золота» і його домівки – Дрогобицької солеварні. Бо які б скрутні часи не наставали, скільки б разів не було підприємство на межі зникнення, але дрогобицька сіль не переставала існувати. 

Кажуть, запаси солі в надрах нашої землі – нескінченні. Тому Дрогобицькій солі – найчистішій і найсмачнішій серед всіх видів солі – бути. 

Значить, бути і Дрогобичу – місту, в якому –  вся сіль. Бо навіть вулиці закарбували згадку про сіль. Вулиця Зварицька названа на честь давніх солеварів, а вулиця Жупна зберегла в собі стару назву соляних копалень – «жуп». Символічні стопки солі в землі під склом прикрашають тепер і міську площу.

Дрогобицька сіль стала символом безперевної традиції століть та єднання багатьох поколінь людей, які своєю щоденною нелегкою працею дбають про добробут і процвітання рідного міста та країни. 

інші міфи
та легенди

Array ( [post_type] => post [category] => 45 [posts_per_page] => 5 [orderby] => rand [order] => ASC )

Легенда про першу львівську залізницю

Це було давно.. ще тоді, коли у Львові провели першу залізницю. Точніше, пару років по тому… Зараз всі скажуть, що привидів не існує, або це...

Легенда про виникнення Жовкви

У далекі часи територія нашого рідного краю була в  складі Польщі й називалася Люблінщиною. Славилася Люблінщина своїми дуже гарними ландшафтами: розлогі поля, зелені ліси, красиві...

Легенда стародавнього Лемберга

   Коли піднімають тему про заснування Львова, то всім на думку  спадає історичний  факт про те, що Данило Галицький збудував і назвав це місто на честь свого сина Лева....

Легенда про кохання

Давним – давно у Свірзькому замку працювала молода і дуже красива дівчина. Всі кругом захоплювалися її вродою, добротою, працьовитістю… Одного разу, під час походу турків...